Лиса. Лягають довгі тіні на село...

Ген-ген униз із Лисої Гори,
Котра селу подарувала ймення,
Вдаль простяглися доли і яри,
І верховіття пралісу зелені.

Тут заблукався серця сущий рай:
Оте село, що крізь дерева глипа,
Де у Дністер аж ген, за небокрай,
Впадають води Золотої Липи.

І дощ, здається, не біжить, а йде
Сюди на диво злагодженим строєм.
І так вдихати легко, як ніде,
Озон з медово-липовим настоєм.

Тут особливо сонечко сія,
Воно до світу ґречне і привітне.
І ледь бентежно, бо колись і я
Отут зростала серед сонця й квітів.

Навстріч гостинно тягнеться гілля̀,
А там – духмяні яблука і сливи.
Мене зове до себе та земля.
Там у дитинстві я була щаслива.

© Надія Бойко