Сакуниха

Микола Сова:
Я народився не в Сакунисі, але це моє село. В Сакунисі в мене немає і не було родичів, залишилися тільки могили тата і мами, але це моє село.І коли б я не приїхав в Сакуниху, то для мене завжди знайдеться і дах над головою і кусок хліба з салом.Бо це моє село! В Сакунисі живуть люди, які ще пам'ятають мене. І коли я згадую про їх то виникає почуття вдячності до цих людей, які зустрічаютьмене як свого родича. Це і мама моєї куми тьотя Катя Даценко, це і Василь Даценко-кіномеханік нашої юності, це і сусіда де я колись жив-Ваня Зеленський та багато інших. Чому коли старієш, все частіше згадується дитинство, село, де ти жив, люди, з якими ти ріс? Мабуть така людська вдача. Моя школа...8 років я ходив до неї Наші вчителі намагалися дати все, щоб ми виросли освіченими людьми. Мій класний керівник Катерина Панасівна, вчитель історії Петро Михайлович Коцур, вчитель фізкультури Іван Петрович Дорошенко.. Ми не були тихими і сумирними. Бешкетували, дехто вже курив. Але вчителі терпливо виховати нас, щоб ми були добрими людьми. Але школа була для нас не тільки приміщенням, де треба було сидіти на уроках. Тут появлялося перше несміливе кохання, перші ревнощі. Тут ми обмінювалися записами пісень, які ретельно записували в свої альбоми, грали в футбол волейбол, бурхливо переживали за свої любимі футбольні команди. Потім збудували нову школу, але для мене моя школа залишиться завжди моєю першою школою.

Дякую за спогади. Я теж вирiс у цьому селi та ходив до школи 2 роки, про яку ви згадуете, дивився кино у Василя Даценко-кіномеханіка. Але мене ви не знаете, бо я молодший вас рокiв на 15. Але тiтка з вами вчилась, та каже що вам може телефонувати.

Будь ласка!
Як прізвище Ващої тітки?